Разработано jtemplate модули Joomla

 
 

Тетяна Винник про наслідування в літературі, волонтерство і допомогу дітям в зоні АТО

Тетяна Винник — громадський діяч, письменниця, журналіст, перекладач. Людина, яка приділяє багато уваги розвитку культури і суспільства не тільки сіючи добро і світло в своїх книжках, але й ініціюючи благодійні акції. Але про все більш детально в інтерв’ю з Тетяною спеціально для сайту ngo.zp.ua.

 

– На Запорізькій книжковій толоці ви презентували книжку «Прокинусь живою». Звідки така назва?

– Ця книжка була пророчою. Мені тільки нещодавно батьки сказали, що після моєї аварії лікарі говорили: аби з подібними травмами людину привезли місяців п’ять тому, то не врятували б. Війна навчила лікувати, адже у лікарні Мечнікова (Дніпропетровськ), де я лежала місяць, лікарі останні два роки борються за життя бійців. Бути живою, «прокинутись живою» – означає не втратити людської подоби. У цій книжці багато цитат зі Святого Письма, віршів про смерть і життя, про любов як чи не єдину форму буття, що сповнює це життя сенсом. Про виклик, який життя кидає смерті. Є переклади з англійської, болгарської та російської.

– На вашу думку, чи змінилися Ваші твори за останні два роки?

– Останні два роки я писала вірші, й то – дуже рідко. На творчість впливає довкілля, політична ситуація у країні, взаємини у соціумі, родині тощо. Митець має розвиватися безперервно, інакше він буде деградувати.

– Чи має література акцентувати на актуальних темах? Чи все ж таки нести у маси світле, добре?..

– Література може і має бути різною. Її створюють письменники, люди – зі своїми поглядами, вихованням, освітою, зацікавленнями. Тому на твори мистецтва проектується індивідуальність митця, світогляд, емпіричний досвід. Важливо, аби твори були якісні, у автора був свій «голос».

– А чи варто спиратися на надбання? І що, на Вашу думку, можуть молоді письменники взяти у старшого покоління?

– За теорією маятника, усе нове – заперечення старого. Але, аби мати право заперечувати, потрібно знати історію, розуміти механізми творення культури. Кожне покоління має «виростати» із своїх попередників, заперечуючи чи продовжуючи їх естетичну парадигму. Згадаймо закон «заперечення заперечення»,що відображає об'єктивний, закономірний зв'язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об'єктивно як заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в «знятому» вигляді. Тут йдеться про «метафізичне заперечення» як відкидання, знищення без збереження корисного, без зв'язку того, що було, з тим, що є. Але ж минуле не зникає безслідно, а «проектується» у сучасному. Згадаймо хоча б «червоних охоронців» (хунвейбінів) у Китаї, які під час «культурної революції» знищували твори «буржуазних» письменників, композиторів, художників тому, що вони були представниками «старого світу». В нашій історії теж були спроби з боку так званих «пролеткультівців» (організаторів «пролетарської культури») повністю знищити «буржуазну культуру» і створити свою, «пролетарську». Але створити щось на голому місці, без спадкоємності — неможливо, тим більше, коли мова йде про феномен культури, яка створюється багатьма поколіннями людей протягом століть і є закономірним розвитком всього того цінного, що створило людство у своїй історії.

– Ви пишете твори і для дорослих, і для дітей. Для кого писати складніше?

– Складніше писати для дітей: масштабно і водночас доступною для дитячої перцепції. Малі дитячі жанри – це твори, у яких має бути мінімум тексту, але за якими має бути велика подія, історія, образ. Перелік тем для дитячої літератури не довгий, тому майстерність митця полягає у тому, аби на відомі (і сотні разів писані-переписані) теми вигадати нове цікаве рішення. З текстами «для дорослих» простіше, дехто пише цікаво і глибоко, дехто – завуальовано, з претензією на глибину. Текст – як нутро людини: чим глибше нутро, тим менше претензій на глибину, бо глибина тексту є його суттю і закладена в ньому апріорі, чим дріб’язковіше нутро тексту - тим більше у ньому «штучної позолоти», яка є відволікаючим елементом для читача. Якщо деяких дорослих читачів можна обдурити «симулякрами», то дитину обдурити важче. Якщо текст дитині не буде цікавий – вона його не прочитає.

– Окрім внеску безпосередньо в розвиток зокрема дитячої літератури, ви також ініціювали благодійну акцію «Теплі долоні». У чому її суть? Хто і як може до неї приєднатися?

– Маю досвід співпраці із благодійним Відеопроектом «З любов'ю до дітей». Цей проект — для тих, хто хоче власними руками, талантом, співом, розумом, вже сьогодні внести вагомий вклад в розвиток української культури, збагачення культури наших дітей. Волонтерством займаюся із 2012 року. Спершу організовувала «Дитячий простір» на літературно-мистецькому фестивалі «Гоголівка» (2012). Тоді була співорганізатором фестивалю для дітей соціально уразливих категорій, дітей із багатодітних родин, та обдарованих «Теплі долоні» (2013). Потім –  куратором благодійної акції «Я в серці маю те, що не вмирає» (зібрання коштів для бійців АТО, 2014) та літературно-мистецького фестивалю «Територія Гоголівка. Перезавантаження» (2015). Цього року організувала благодійні акції «Теплі долоні» та «Я поруч» (збір літератури для військовослужбовців та шкіл у зоні АТО. У Фейсбук створена спільнота під назвою «Благодійна акція «Теплі долоні», тому кожен, хто захоче поділитися своєю улюбленою книжкою, або зайвою, або просто придбає її спеціально для шкіл в зоні АТО, може переглянути сторінку і надіслати літературу за вказаною адресою. Ми з ніжинськими волонтерами вже довезли бібліотечки для Прохорівської та Староігнатівської шкіл Волновахського району Донецької області. Приємно, що акція «набирає обертів» і «йде в народ». Мої друзі письменники і громадські діячі Тетяна Череп-Пероганич та Юрій Пероганич приєдналися до акції і збирають книжки та іграшки для дітей в зоні АТО. Всім вдячна, хто підтримує і захоче приєднатися до цієї справи.  Після поїздки на Донбас переконалася, що там української книжки дуже потребують. Діти знають українську літературу погано. З людьми, які живуть на сході України, треба говорити і  налагоджувати спільні українські проекти, де б вони могли взяти участь, проявити себе, відчути власну вагомість. Адже ця територія України опинилася в інформаційній лакуні, тому враз усе змінити не можна. Українцям треба час і терпіння, а ще багато любові, емпатії та альтруїзму, аби об’єднати Україну не тільки територіально, а й духовно, ментально.

– Що необхідно на сьогодні, на Вашу думку, для розвитку літератури і культури взагалі?

– Потрібна відповідна політика держави: реформи, сучасні підходи, організація роботи кадрів та установ. Кесарю – кесареве, а Богові – боже. Кожен має займатися своєю справою – будівник будувати, а не розробляти стратегію розвитку економіки. А письменник має писати, а не працювати на трьох роботах, аби вижити. 


Loading...

Разработано jtemplate модули Joomla

Loading...

Разработано jtemplate модули Joomla

Loading...

Разработано jtemplate модули Joomla