Разработано jtemplate модули Joomla

 
 

Ангеліна Вовк: «Історія мрії і здійснення мрії»

Ангеліна Вовк: «Історія мрії і здійснення мрії»

 

 

Походження»

Роман народився у Золочеві, Львівської області і прожив там усе своє дитинство і навіть трішки більше. Згодом, переїхав у Івано-Франківськ у зв’язку із навчанням у семінарії. Саме там, на День незалежності України, познайомився із корінною франківчанкою – Віталією. І злилися дві душі воєдино.

Вже будучи одруженими у 2000-х роках разом переїхали у прекрасне місто Донецьк, залишивши усіх рідних на Західній Україні. Першим комочком щастя був мій брат – Ілля. Трішки більше ніж через рік народилася я – Ангеліна. І ще двоє моїх братів також народилися у Донецьку.

Ось так і вийшло, що коріння у мене з братами із Західної України, але ми - діти міста тисячі троянд!

 

«Боротьби і перемоги над собою»

«Борітесь і поборете...» - казав Тарас Григорович. Ось і я  боролася не один рік із проблемою через яку виникало немало труднощів. Знаєте те відчуття, коли боїшся сказати людині «ні», щоб не образити її? Так ось, ця історія торкнулася і мене.

Відмовити людині у допомозі, для мене – тяжко. В голові так спливають картинки, наче я їй встромлюю ножа у спину чи щось на кшталт того. А думки про те, що комусь потрібна допомога явно не обходили стороною. Через це я, часом, не встигала виконувати свою роботу, або ж просто відмовлялася від своїх уподобань провести вільний час заради допомоги комусь. Правда, звучить не так вже й погано? Та, в принципі, так воно і є, коли є зворотній зв’язок і заради тебе теж щось «приносять у жертву». Та у моєму випадку це все дійшло до того моменту, що мною просто користувалася. А я не могла відмовити. Це явно не здорово.

Схожа ситуація була, коли я завершила курси по фотографії і вирішила займатися цією справою за гроші. До цього я не одного разу фотографувала когось. І фото виходили досить не поганими. Перші 2 фотосесії я провела безкоштовно, щоб створити портфоліо. Але надалі був чітко встановлений прайс за низькою ціною. І ось, одного разу мене однокласниця попросила зробити їй пару фотографій. Я озвучила їй прайс на що вона відповіла: «Та мені всього 3-4 фотографії. Це займе тільки 10 хвилин». Я погодилася. І фотосесія у зайняла близько однієї години і я нічого з неї не взяла.І тут знову мене підвело моє невміння сказати «ні!»...

Проаналізувавши всі свої дії, усвідомивши, що так далі не може продовжуватися в моєму мовленні частіше почала лунати фраза: «вибач, але ні». І це прекрасно, бо я не знецінюю свою роботу, свої старання; встигаю виконувати власні справи; поважаю не лише оточуючих, але й себе.

 

«Історія відкриття»

Фарби – один із предметів, яким користуються з малечку. Або, принаймні, знайомі з ним. Фарбами можна зробити абсолютно будь-що яскравіше: чи то, папір, чи хай то будуть стіни. Люди виражають свої емоції та переживання через різнобарв’я фарб. А я з їх допомогою замальовую власні проблеми!

Так-так, фарби рятують мене від проблем. Часом у переносному значенні, а часом і у прямому значенні. Коли на душі сумно і тяжко, я малюю на папері аквареллю. Та й коли весело – теж малюю, часом. Але одного разу мене осінило! В шафі моїй лежали джинси на яких була плямка від відбілювача. Але я їх так любила, що не викинула. Тому, в руках миттю опинилися пензлики та акрилові фарби. Білу пляму на джинсах вдалося перетворити на Мікі Мауса. Пізніше, мої менші брати захотіли на захисних масках побачити своїх улюблених героїв. Оскільки фарба була не токсична, нею можна було розмалювати захисну маску у самий розпал пандемії. На масках, уже як півроку, красується динозавр та Люк Скайвокер.

Я відкрила для себе новий вимір творчості. Хоч і все життя казала, що не вмію малювати, малювання стало такою собі релаксацією, медитацією. А за допомогою балончику з фарбою перетворила старий піддон у mood board. Мені до вподоби такий всесвіт креативу.

 

«Історія мрії і здійснення мрії»

2014 рік був тяжким для всіх. І для мене особливо. В якийсь момент свого життя, я змушена була покинути свій рідний дім.З того моменту пройшло вже майже 7 років. І щодня я мрію знову повернутися туди, де душа відчуває спокій. Туди, де промайнуло дитинство. Воз’єднатися із своїм рідним Донецьком.

Поки що, мрія залишається мрією. Але все ж якісь кроки для цього роблю. З десятого класу навчалася та була налаштована на гарний результат, щоб скласти ЗНО та вступити в університет мрії. І я це зробила. Я успішно вступила та уже як друге півріччя навчаюся у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса! Так тішуся, коли зустрічаю тут людей, які також переїхали із Донецька чи Луганська. Тішуся, бо Стусівський університет об’єднує! І я рада бути частину цієї родини!

«Історія чогось, про що важко зізнатися навіть собі»

15 січня 2021 року на моїй приватній сторінці з’явився пост про те, що душу тривожить. На цій сторінці зібрані лише найдорожчі мені люди, яким я довіряю. Текст цієї публікації такий:

« «А що вас болить...?»

 

Все почалося з цієї фрази. Вчора ввечері, 14 січня, я відвідала чергове зайняття у Медіа школі. Прекрасний спікер Андрій Куликов ділився досвідом з теми: «Як говорити про те, що болить». Та перед цим кожному з учасників дав питання: «А що вас болить...?». Моя відповідь була, напевно, банальна: «Війна на сході України, оскільки родом звідти. А також становище української мови та зневага до неї». І ось це трапилося. Знову розкопали те, що я так старанно закопую, присипаю ще зверху і втрамбовую. Але ж ні. Рано чи пізно, хтось тай розриє цю яму болю. Так, це не навмисно. Я знаю. І нікого в цьому не звинувачую.

 

7 років вже пройшло.( Грубо кажучи) 7 років я намагаюся з цими думками справитися. Та все не так легко як я думала. З кожним роком приходить нове усвідомлення чогось. Спочатку усвідомлювала лише те, що я не там; те, що в мене новий дім, нове все. Але тепер усвідомлюю набагато більше. Життя поділилося на до і після. Тяжко, коли здається, наче це після – це не те, що ти маєш проживати. Не те абсолютно. Можливо я просто ще досі з цим не змирилася. Але моє життя мало бути там. В Донецьку. В моєму рідному місті.

 

Ні, я в жодному разі не кажу, що життя тут погане. Аж ніяк. Цей досвід, який я отримала безцінний. І люди, яких я зустріла – неймовірні. І ті, що доброму навчили, і не дуже доброму. Але все ж...

 

Зараз я вчуся в Донецькому національному університеті ( таки від рідного я нікуди не піду). І аж у Вінниці. А все могло бути інакше. Я могла закінчити гімназію і тоді вступити в Донецький. Не знаю, чи обрала б ту саму спеціальність чи іншу, але університет точно був би ім. Василя Стуса. Не прийшлося б їхати так далеко, в інше місто. Жила б у батьківському будинку, щовечора повертаючись додому. І я б ніколи не покинула рідне місто. Закінчила б універ, пішла працювати і все там. Бо то є рідне. Бо то любов.»

Так ось... Це те, про що мені тяжко зізнатися самій собі. Мені тяжко зізнатися, що я досі не сприймаю цю ситуацію як належне, не можу все це прийняти, забути і жити далі. Досі намагаюся це поховати у собі.

 

Ангеліна Вовк

 

Фото зі сторінки авторки https://www.facebook.com/profile.php?id=100010374871106

 

Матеріал підготовлений в межах програми Медіа Школи, створеної за підтримки віжн-радіо «На дотик»


Loading...

Разработано jtemplate модули Joomla

Loading...

Разработано jtemplate модули Joomla